УСМІХАЄТЬСЯ НОВЕ ТИСЯЧОЛІТТЯ Й ВУСТАМИ АНАТОЛІЯ ГАРМАТЮКА

Пішов у вічність мій давній друг, гуморист і сатирик Анатолій Гарматюк. Йому сповнилося сімдесят. Міг би ще жити. Та минув уже рік, як його серед нас нема.

… А життя ж починалося, немов погідний весняний ранок, таке багатообіцяюче. Здається, зовсім недавно ми зустрілися у місті, яке тоді ще звалося Сталіно, в клубі молодих літераторів „Обрій” при газеті „Комсомолец Донбасса”. Толя, молодий гірничий інженер, після закінчення Київського політехнічного інституту, приїхав сюди за призначенням на роботу. Щотижня ми збиралися на літоб’єднанні. Починалися шістдесяті роки, з їх „відлигою”, і там, на тих творчих змаганнях, де й взялося стільки цікавих, талановитих, відчайдушних хлопців і дівчат, котрі в юнацькому запалі доводили один одному і всім разом, у чому криється життєва істина, що є сенсом буття, що є краса. Толя привертав до себе увагу дотепними, влучними репліками, а ще – інтелігентністю, врівноваженістю, толерантністю, за якими вгадувалася справжня людська порядність. Він володів оригінальним мисленням, і чимось подібний був у цьому до Віктора Дідківського, теж нашого однодумця й випускника політеху, який став відомим ученим, зробив великий внесок у розвиток конверторного виробництва сталі, порошкової металургії. Ми подружилися.

Разом із нами відвідував зібрання й молодий поет Василь Стус. З ним я сидів за одним столом у Сталінському педінституті всі п’ять років.

Ось що писав Василь про це літоб’єднання у листі до нашого спільного приятеля Анатолія Лазоренка, який тоді служив у війську: „У Донецьку відкрився клуб молодого літератора. На ньому міленько ходимо вбрід по болоті, дригаєм ногами і обхлюпуєм багнюкою один одного. З українців його відвідують Коля К., Володя М., Толік Гарматюк, Микола Хижняк, я, ряд інших. Нас там майже не видно. Мені недавно вибили бубна. Але я не дуже скавчав, я згадував, як поводили себе в такій ситуації собаки Д. Лондона…”

Як правило, після чергового зібрання в клубі по дорозі додому ми продовжували ще обговорювати різні літературні події. „Ми” – це Василь Стус, Василь Захарченко, Анатолій Гарматюк, Олег Орач, Микола Хижняк, Анатолій Лазоренко, Іван Білий, Іван Принцевський та інші. А інколи ці обговорення продовжувались у когось вдома.

Часто ми бували в гостях у батьків Василя Стуса. Якось там зібралося все наше товариство, в тому числі Анатолій Гарматюк. Родина Стусів (Семен Дем’янович, Їлина Яківна, їх син Василь та донька Марія) мешкали в скромному будиночку на шахтарському виселку поблизу залізничної станції. Толя був зачарований батьками Стуса – простими робітниками, надзвичайно інтелігентними людьми. Семен Дем’янович брав активну участь у нашій розмові, читав напам’ять Шевченка. А коли, випивши по чарці вина, ми вирішили заспівати, він першим завів старовинну народну пісню „Тихо, тихо Дунай воду несе…”

Толя вирішив продовжити навчання і вступив на філфак Донецького університету. Там зблизився з викладачем україністики І. Т. Принцевським. Інтелігент у кількох поколіннях, той мав знання на рівні академіка, і часом ми дивувалися, чому Іван Тимофійович не має відповідних учених ступенів. Значно пізніше дізналися: тому, що син „ворога народу”, директора школи, в’язня ГУЛАГУ.

На початку шістдесятих Донецький університет, донедавна педінститут, ще тримав у своїх стінах дух Івана Михайловича Дзюби, котрий свого часу теж тут навчався, і його блискучий розум пам’ятали викладачі, багато розповідали про нього студентам. Тоді ще Дзюба часто приїздив з Києва у своє село, а по дорозі до рідних, бувало, зустрічався з донецькими молодими літераторами. Одного разу він завітав до мене на квартиру. Відбулася пам’ятна для мене розмова. І тут як не згадати працю І. Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?”. За неї не один раз мене допитували згодом у Донецькому КДБ, але то вже має бути окрема розповідь. Так, ми читали її, ту визначальну працю, вона буквально перевернула наше уявлення про радянську дійсність. Здавалося, після такого відкриття уже неможливо сприймати життя по-старому. А реальність між тим набирала загрозливих обрисів. Виключили з Київського університету вихідця з Донбасу Василя Голобородька, поета рідкісного таланту. Повернувся він, як завжди, небагатослівним, але навіть з тих уривчастих розмов ми відчули тривогу – гайки закручують…

Якось із Києва приїхав поет Микола Холодний. Спочатку він виступив у клубі молодих літераторів, а потім ми вирішили продовжити розмову у мене вдома. Народу зібралося чимало, і не тільки з Донецька, а й з сусідньої Макіївки. Ясна річ, Анатолій Гарматюк також був на тій зустрічі. Ми з ним уже встигли разом попрацювати на обласному радіо, згодом обидва перейшли в обласне книжкове видавництво. Толя редагував виробничу літературу, я – художню. Епатажний, різкий, Микола Холодний вражав своїми віршами: „Зустріньмось в понеділок на морському дні.// Там сонце спить зеленою жирафою.// Я розповім про нього, ти ж розкажи мені // Твоїх очей осінню біографію…” Не менш вражаючі були в нього й судження. Особливо – про політику.

Ми були на творчому піднесенні, видавали свої хто перші, а хто – другі збірки. Готувалися до вступу в Спілку письменників. Анатолій Гарматюк на той час добре заявив про себе як сатирик, гуморист. Він любив гостро „вистрелити” дошкульним словом, недарма поза очі ми любовно називали його „гармата”. Йому вже дали рекомендації до вступу відомі донецькі письменники Євген Летюк, Павло Шадур, Андрій Клоччя. Однак… У 1967 році, коли вже Анатолія мали приймати до Спілки, раптом усе різко змінилося. І не лише в нього.

… Одного тихого осіннього ранку до видавництва „Донбас” під’їхала чорна „Волга”. З неї вийшов цибатий худорлявий чоловік у цивільному. За кільканадцять хвилин потому він повернувся до машини. Разом зі мною. „Волга” рушила вулицею імені Артема у напрямку КДБ. Допит тривав до пізньої ночі. Хто, де, коли давав мені „самвидав”. Про що розмовляв зі Стусом, Холодним, іншими товаришами. Я відповідав коротко: „Ніякого „самвидаву” не знаю. З хлопцями говорили про поезію”. Тоді поїхали на мою квартиру і вчинили обшук. Нічого не знайшли, окрім кількох віршів М. Вінграновського, які після деяких вагань мені повернули. Буквально перед цим В. Стус, наче знав, попередив мене: „Нічого вдома не тримай. Зберігай у родичів або знайомих”.

Другий обшук у мене на квартирі був особливо ретельний, лютий. Шукали працю І. Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Перетрушували все до нитки. Моя мати сиділа приголомшена, з серцевим нападом, на ліжку. Її підвели, випотрошили подушки, матрац, і все мовчки, зрідка лише кидаючи один одному тільки їм зрозумілі репліки. Але видно було: „настукав” хтось такий, що не раз бував у мене вдома, був „своєю людиною”.

Повезли в КДБ, знявши прямо з робочого місця, і Анатолія Гарматюка. Вимагали, аби розповів про націоналістичні розмови у товаристві, яке збирається на квартирі у Володимира Міщенка. „Ми знаємо, – сказали, – ви запланували підготовку письмових протестів від імені донецьких шахтарів проти утисків української мови в Донбасі. Ви збираєтесь зачитати їх на з’їзді письменників України”.

Анатолій відмовився підписати таке. Почали лякати, натякаючи, що, мовляв, буде з молодою дружиною, сином. Потім знову викликали в КДБ, залякували: мовляв, покриває не тих, кого треба. Толя не пішов проти власного сумління. Він за будь яких обставин був порядною людиною. А скільки ж крутилося довкола таких, що липнули, набиваючись у друзі, аби потім, вийшовши за двері, притьмом побігти й закласти клятих ”українських буржуазних націоналістів”, які звили кубло в пролетарському місті Донецьку та вершать антирадянську діяльність! Стукачів тоді було біля нас, як тієї мошви навколо ліхтаря. Назву лиш одного з них, хто доносив на мене в КДБ і чиї пасквілі потім тикали мені в обличчя. Станіслав Цетляк. У Донецьк приїхав зі Львова, писав модерні новели, літературні рецензії, і таки правда – був ерудований, на тлі донецької простоти здавався людиною вищого цивілізаційного рівня. І досі не можу зрозуміти, навіщо йому було так не шанувати самого себе, взявшись виконувати найбруднішу роботу для кадебістів? На жаль, я міг би назвати не тільки Цетляка

З видавництва „Донбас” мене вигнали, провівши перед цим загальні збори колективу і навіки затаврувавши як українського буржуазного націоналіста. Довелося виїздити з Донецька не лише мені. Василь Захарченко подався у Черкаси, Галина Гордасевич – до Львова, Анатолій Гарматюк повернувся на свою батьківщину – Поділля, до Вінниці. Та в жодну з газет на роботу його не взяли (радянське КДБ працювало узгоджено, не зважаючи на територіальну приналежність). З 1967 по 1978 роки видавництва перестраховувались (а може була негласна вказівка), друкувати його не брались, повернули йому вісім рукописів. Був час, перебивався з дружиною і дітьми, працюючи за 60 рублів керівником літстудії на підшипниковому заводі. І тільки через 15 років після першої спроби А. Гарматюка таки прийняли до Спілки письменників.

Треба бути справжнім українцем, щоб отак наполегливо, незважаючи ні на що, день у день іти до своєї мети, працювати над словом, гранити його, мов каменяр. Йому було боляче, а він сміявся – дарував своїм численним слухачам – читачам сатиричні мініатюри, гуморески, жартами, байками давав поживу для думки. Він багато виступав в різних аудиторіях – майже в усіх областях України. Його завжди добре сприймали, просили читати гумор ще і ще. Народне сприймання додавало йому сил і натхнення. І він напише:

Я – не геній, на жаль, але
Буваю геніально щасливим,
…Коли бачу усміхнені обличчя людей,
Що слухають мене, гумориста.

Гарматюк написав і видав понад 20 збірок гумору та сатири. Назву лише деякі з них, по пам’яті: „Проти шерсті” – найперша, видана в 1963 році. Потім „Лисяча наука”, „Інтелігентна Киця”, „Лев у Зайця”, „Вундеркінь”, „Дебати й результати”. Він став лауреатом літературних премій імені Степана Олійника, імені Микити Годованця, імені Степана Руданського. Нагороджений Грамотою Президії Верховної Ради України. Останню книгу „Вибрані сміхотвори” Анатолій Гарматюк видав 2006 року. І поки ця книга з дарчим написом ішла до мене поштою, автора не стало. Постійні стреси вкоротили віку – цукровий діабет, ампутація ноги. І… зупинилося серце…

Наш народ добре знається на гуморі, любить і цінує жарт, уміє посміятися з огріхів. Тому книги подільського сміхотворця Анатолія Гарматюка потрібні. Вони зміцнюють людський дух. Важливу роботу виконує його дружина – Ніна Михайлівна. Упорядковує архіви. Уже видала окремою збіркою публіцистичні роздуми „Рідна мово моя”, збірник ліричних і жартівливих пісень на слова А. Гарматюка „Коли душа співає…”, дитячу книжечку „Кульбаба чи кульдід?”, книгу прозових творів гумору та сатири „Усміхніться, люди добрі!”. Нині готує до друку сатиричні і гумористичні твори, написані упродовж останніх шести років.

Розбираючи рукописи, Ніна Михайлівна знайшла на робочому столі чоловіка аркуш паперу, на якому було написано: „Прощальний привіт”. Під цим заголовком – тільки два рядки:

Прощай, мати – Україно,
Відлітаю в інший світ…

З Україною, яку Толя любив над усе, ради народу якої трудився все життя, він попрощався, і це прощання не може не схвилювати кожного вразливого серця.

 

Володимир МІЩЕНКО

„Літературна Україна”. – 2007. – 23 серпня.

 

 

ІНЖЕНЕР ЗА ФАХОМ І БАЙКАР ЗА ПОКЛИКАННЯМ

Року 1969-го мені потрапила до рук крихітна збірочка „Інтелігентна Киця”. Її автора – Анатолія Гарматюка – я вже знав. Заочно. Як молодого й перспективного сатирика. Байки його – компактні й дотепні, мудро-усміхнені, завжди з несподіваною кінцівкою, – мені сподобалися. Я написав до „Літературної України” відгук-усмішку. Коли газета її надрукувала, отримав від автора вдячного листа і збірку з автографом. Звідтоді за творчістю Анатолія Гарматюка я слідкував, відзначаючи, як творчо зростає молодий байкар. Родом з Вінниччини (с. Мигалівці, чомусь всі – чи майже всі, – веселі літератори України народжуються в селах), вчився в школах Хмельниччини, Закарпаття (Ужгород), Тернопільщини, потім навчання в інституті, університеті. Від збірки до збірки видно було як зростає молодий сатирик. По всьому ще видно було: в українську сатиру і гумор прийшов справжній сатирик, перш за все байкар, і байкар від Бога!

Успіхи колеги радували. А якось – це було вже в сімдесятих, – в Будинку творчості „Ірпінь” (мала, мала колись наша Спілка і такий чудовий Будинок творчості під Києвом!), де я тоді мешкав у четвертому, здається, корпусі, хтось вранці заспівав у коридорі. Затягнув арію з якоїсь – вже не пригадую – опери. Голос – баритон, молодий і сильний, так мене вразив, що я притьмом вискочив у коридор, дивуючись, хто ж це з письменників володів таким вокальним багатством? І побачив молодого, чорнявого, з елегантними вусиками… Ну, майже парубка. Виявилось, що той співак і є Анатолій Гарматюк, байкар з Вінниці.

Так ми вперше познайомилися очно. Враження на мене він справляв надзвичайно гарне, з ним було просто приємно спілкуватися. Голос в Анатолія і справді був рідкісної краси, який при відповідній вокальній обробці міг стати брильянтом. Анатолій навчався в Київському політехнічному інституті. До речі, разом із своїм тезкою Мокренком. Удвох вони виступали на студентських концертах, співали на „біс” арії з опер, українські народні пісні, романси. Тільки Анатолій Юрійович після Київського політеха закінчив Київську консерваторію, став солістом Київського театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка (баритон), народним артистом СРСР, а Анатолій Панасович закінчив (після політехнічного інституту) Донецький університет (1969) і вирішив повністю віддатися літературі. Оскільки байки не могли (та й нині не можуть) прогодувати, а в молодого байкаря, інженера за першим фахом і філолога за другим, з’явилася сім’я, працював спершу інженером, потім журналістом, видавцем, а з 1975 року завідував Кабінетом молодого автора при Вінницькій організації СПУ. Заодно й керував заводською літстудією, був нагороджений Грамотою Президії Верховної Ради УРСР.

Писав. Все кращі й кращі веселі твори, стислі, лаконічні, але оригінальні й дотепні. Істинно „гарматюківські”.

Виходили збірки: „Проти шерсті”, „Лисяча наука”, „Лев у Зайця”, „Нетипові типи”, „Вічний парубок”, „Вундеркінь”, „Веселий залп”, „Дебати й результати”, збірки віршів для дітей (1963-1985).

Потім побачили світ „Веселі паралелі”, „Дотепні думки житимуть віки” (воістину!), „Гумор різних народів” (переспіви), „Вибрані твори”, „Чим вимірювати сміх?”, прозові книги гуморесок, мініатюр та афоризмів „Чи є у вас почуття гумору?”, „Привіт, сміхолюби!”, „І сміх, і сльози, і неврози”, „Нескорений сміх” (1990-2003).

До сімдесятиріччя від дня народження байкаря вийшов том „Вибрані сміхотвори” – 2006.

Це вельми солідний, вагомий і веселий підсумок своєрідної творчості Анатолія Гарматюка, на той час почесного курінного отамана Вінницького куреня гумористів ім. Степана Руданського (козацьке його прізвище – Пушкар), у якому зібрано справді все найкраще з написаного на той час Анатолієм Панасовичем: байки та баєчки, фейлетони, притчі, жарти, епіграми й пародії, гуморески, співомовки…

Анатолій Гарматюк продовжує торувати свою дорогу, як пише в передмові до вибраного Віктор Косяченко, знаний дослідник нашого сміху: „І на відміну від сюжетно розгорнутих байок-новел М. Годованця, байок-притч А. Косматенка, байок-співомовок П. Глазового, що зазвичай приваблюють соковитою деталізацією – у змалюванні ситуацій чи характеру персонажів, він творить байку-п’єску, сценку, в якій поведінка образів-алегорій визначається не стільки деталізацією фабули, скільки більше чи не менше акцентованими в соціально-психологічному, локально-часовому плані ремарками. Тобто байкар виразно продовжив ту лінію в розвитку жанру, яку в часи Шевченка започаткував своїми „прибаютками” Левко Боровиковський, а згодом розвинув старший сучасник самого Гарматюка Павло Ключина”.

„Тож завершуючи вступне слово, – зазначає далі критик, – хочеться насамперед порадити – читачам активніше звертатися до гумору, шанобливо ставитися до тих, що поклали собі за мету, працювати, щоб людям весело було. А самому Анатолієві Панасовичу висловити щире товариське спасибі за самовіддану плідну працю на ниві сміхотворності і побажати щасливого творчого довголіття”.

Як добре, що Анатолій Панасович хоч і наприкінці життя, а дочекався такої уваги й шани-подяки – іншим, буває, і тут не щастить. А ось побажання подальшого щасливого творчого довголіття, на жаль, не збулося: „Вибрані сміхотвори” виявилися останньою прижиттєвою збіркою Анатолія Гарматюка. Відзначивши своє сімдесятиліття, байкар невдовзі піде з цього світу (тяжка недуга), але веселе слово його завжди з нами. І з нині сущими, і буде воно, віримо, з тими, хто ще житиме у цьому світі. Буде, покіль буде жити наша незрівняна українська сатира і гумор, одним із творців якої віднині і назавжди є і він – Анатолій Гарматюк.

Валентин ЧЕМЕРИС

Анатологія українського сміху „З ким сміється Україна”. – Київ. – 2009. – С. 447.

 

 

ПОВАЖНЕ ДОПОВНЕННЯ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Про підготовлене 10-томове видання творів Анатолія Гарматюка

Анатолій Панасович Гарматюк (1936 – 2006) – відомий український письменник, перекладач, культурний діяч, творчий шлях якого тривав понад 50 років його свідомого кипучого життя. Він здійснив чималий внесок у розвиток сатири і гумору, в популяризацію і поширення зарубіжних літератур світу в Україні, виховав 2 покоління гумористів на Вінниччині, тут він фактично координував цей жанр до останніх днів свого творчого призначення, і після Степана Руданського, традиції якого він відновив і продовжив, є першим найбільшим представником сатири і гумору у нашому краї.

Анатолій Гарматюк був свідомий свого літературного покликання – працював наполегливо, ретельно тримав руку на пульсі ідейних запитів доби, до вирішення порушених проблем підходів з теоретичних положень жанру і по-філософськи, планував і вів облік своєї праці, навіть комплектував письменницький архів, важливіші моменти творчого життя записував у щоденники. Тобто, працював у класичному стилі і написане ним в своїй основі, безумовно, належить до кращих надбань національної літератури і культури. Не випадково він залишив по собі досить значний творчий доробок – за життя видав 22 книги сатири і гумору загальним тиражем 430750 примірників, які стали культурним здобутком у колишньому Радянському Союзі, а тепер на всіх теренах СНД, а також в США, Канаді, Австралії, Англії, Аргентині, Франції, Німеччині, Польщі, Чехії, Словаччині, Болгарії та інших. А за короткий час після смерті письменника вийшли його книги: „Рідна мово моя” (2006), „Коли душа співає…” (2006), „Усміхніться, люди добрі!” (2006), „Кульбаба чи кульдід?” (2007), „Літературно-журналістським пером” (2007), „Де сила й тиск – там опір повсякчас” (2007), „Усміхається нове тисячоліття” (2007), „Любов найбільша – мій народ” (2008).

Це свідчення того, що письменник наполегливо і активно працював до останніх днів і написане ним не вміщається у всі ті книги, які вже видані, а отже, є що видавати до сьогодні.

Помітним явищем у культурному житті України стала великоформатна книга спогадів про нього „Миті життя гумориста і сатирика Анатолія Гарматюка” (2008). Вона містить 54 спогади побратимів по перу, друзів з 12 (!) областей України. Крім цих спогадів, у 2006-2009 роках до родини письменника надійшло понад 80 журналів, альманахів, часописів, газет з різних областей України з його творами, а також публікаціями про його творчість.

Тут ми говоримо про типові прояви творчих здобутків цього письменника, але вони дозволяють відчути, що його творчість була завжди актуальною і потрібною народові, що вона не старіє за хронологічними характеристиками культурного вжитку, що цей автор йшов до читачів з добрими помислами і багатством духовного набутку, яке виявилося певним чином невичерпним скарбом цивілізованої людини. А його твори популярні не лише в Україні, а були перекладені і сьогодні перекладаються десятками мов народів світу.

Визначний письменник часто має шанувальників і прихильників не лише серед читачів, а й в колі видатних діячів сучасності. А це досить промовиста риса, оскільки його знали, цінували і поважали такі видатні письменники, як Ю. Мушкетик, В. Стус, І. Драч, А. Косматенко, М. Годованець, С. Олійник, П. Глазовий, В. Косяченко, Ю. Цеков, І. Зуб, П. Ребро, О. Чорногуз, П. Шабатин, Д. Молякевич, А. Крижанівський, Б. Олійник, В. Чемерис, В. Юхимович, О. Жолдак, В. Забаштанський, В. Яворівський, О. Іванович, Р. Чілачава, Е. Волосевич (Білорусь), М. Мушинка (Словаччина), безумовно і колеги по перу з Вінницької письменницької організації НСПУ, де він трудився і в правлінні організації, і як її лектор, і консультант, організатор багатьох культурних зустрічей, імпрез і виступів, учасник визначних соціально-культурних подій.

Листуючись із багатьма названими письменниками, довкола нього створилася і важлива епістолярна спадщина, за якою у майбутньому будуть писати небуденні сторінки історії української літератури і культури, адже саме його творчість була бажаною в культурних підприємництвах і так часто використовувалася за сценічними чи навіть атрактивними заходами.

Після смерті Анатолія Гарматюка вивченням і впорядкуванням його творчої спадщини зайнялася його дружина Ніна Михайлівна Гарматюк, яка за короткий час освоїла методику науково-літературного опрацювання творчості письменника і виконала неймовірно великий корпус роботи – розшукала, систематизувала і уклала 10 томів його літературної праці, куди ввійшли основні його сатирико-гумористичні твори, переклади творів зарубіжних письменників, наукові розвідки і публіцистичні виступи, звісно і його епістолярія (понад 700 листів). Вона опрацювала його архів, що дало їй можливість глибше зрозуміти, проникнути і конкретніше систематизувати творчість письменника. І ця робота має бути також відповідно оцінена.

Дружина письменника уважно спостерігала за його працею та окрім того, що вона пройнялася цим духовним заняттям чоловіка, сама набула добрих навичок у розумінні і розгляді його літературної справи і літературно-мистецького напрацювання. За короткий час вона найголовніше опрацювала. При цьому вона використала численну літературу, яка була опублікована про творчість А. Гарматюка – відгуки закритого і відкритого рецензування у видавництвах, куди надсилав свої твори для видання А. Гарматюк, численні рецензії і відгуки, що були опубліковані в газетах, журналах, книгах (понад 400). Вивчила поради і рекомендації видатних письменників, з якими листувався гуморист і які передавали йому свій багатий досвід. Ніна Михайлівна як упорядник підтримує ділові і творчі зв’язки з інститутами і науковими установами. Красномовним прикладом цього може стати лист з Національного університету „Києво-Могилянська академія”: „Вельмишановна пані Ніно! Наукова бібліотека НаУКМА засвідчує Вам свою високу повагу та висловлює щиру подяку за подаровані твори Вашого чоловіка – п. Анатолія.

На титульних сторінках поетичних та публіцистичних збірок розміщено напис „Дарчий примірник від родини Анатолія Гарматюка”.

Щиро бажаємо успіхів на шляху до здійснення Вашої мрії – повне зібрання творів гумориста, сатирика, творця красного письменства. Анатолія Панасовича Гарматюка обов’язково побачить український світ.

Сподіваємось на подальшу співпрацю!

З повагою, Віце-президент з інформаційного забезпечення, Директор наукової бібліотеки Тетяна Ярошенко ”

Ніна Михайлівна радиться та консультується з професійними письменниками на предмет наукового або й технічного опрацювання спадщини Анатолія Гарматюка, щоб його творчість набрала системного упорядкування в основному за жанровими і хронологічними характеристиками, заодно і за важливістю того чи іншого твору. То ж на сьогодні укладачка впорядкувала фактично повнометражне 10-томове видання творчості А. Гарматюка і в такий спосіб воно набуло системності, зручної читабельності і вписується у порядок багатотомових видань українських письменників, які вже видавалися. На Вінниччині за останні 30-35 років вперше упорядкована і укладена в 10 томів творчість письменника, який тут народився, прожив більшу частину свого свідомого життя і закінчив свій земний шлях – Анатолія Гарматюка. І, мабуть, вперше в історії української літератури повне зібрання творів українського письменника уклала дружина – росіянка за національністю.

Творчість Анатолія Гарматюка вже оцінена у значній мірі впродовж книжкових і журнальних публікацій його творчості і у тих відгуках, рецензіях, схваленнях, які він отримував. Тобто відповідна висока оцінка його творчості вже складена і цього зрештою вистачило б, щоб його творчість можна було рекомендувати для використання у засобах масової інформації, для публікацій у збірниках і альманахах, для внесення її до програм шкільного навчання і виховання, для вміщення його творів у шкільні підручники. Адже гуморист особливо часто виступав перед шкільною і студентською молоддю і його досить добре сприймали юні слухачі і читачі. Сприймають добре і сьогодні. Свідченням цього є конкурс гумору і сатири „Вінницька гуморина” імені А. П. Гарматюка, який започаткувало міське управління культури у 2007 році. В ньому беруть участь учні і молодь міста. В цьому році конкурс проводився вже вчетверте. І з кожним роком число учасників конкурсу зростає.

Він часто виступав на сценах театрів і концертних залів. Він чи не єдиний з вінницьких письменників брав постійно участь у „Вишневих усмішках”, що проходили в столичному палаці „Україна”. А на Вінниччині його виступи бачили в усіх найпотужніших підприємствах, де він виступав. Він любив виступати і мав живе апробування своєї творчості серед трудових колективів. Він запалював людей і на творчість, пробуджував у них любов до слова, до творчості. Як висококваліфікований письменник, він у своїй творчості вділяв увагу значущим суспільним темам, торкався гострих і болючих проблем нашого життя і в радянські часи, і в сучасну добу незалежності України. Не уникав і художніх оцінок політичного життя. Систематично відгукувався на проблеми морально-етичної поведінки українських громадян. І це позитивно сприймало суспільство, позитивно оцінювала і критика.

Так, кандидат філологічних наук Митрофан Лисак ще у журналі „Донбас” за 1981 рік № 4 писав: „Нова збірка Анатолія Гарматюка (йдеться про кн. „Вічний парубок”) переконливо засвідчила, що в його особі українська література має зрілого майстра сміху, невтомного трудівника на сатиричній ниві. <…> Зірке око байкаря охоплює широке поле життєвих спостережень, тому тематично книжка різноманітна <…>. Гарматюк влучає по носіях таких потворних явищ, як користолюбство і хабарництво, намагання урвати якнайбільше від суспільства, нічого не даючи йому, безгосподарність і марнотратство, пияцтво і хуліганство, бюрократизм і бездушне ставлення до людей, порушення трудової дисципліни і громадського порядку”. Ми і сьогодні зустрічаємося з такими явищами, отже, твори А. Гарматюка залишаються досі актуальними і необхідними для наших громадян…

Проголошення 24 серпня 1991 року незалежності України зняло скутість гарматюкового вислову у межах дозволеного радянською цензурою. У 1992 році Анатолій Гарматюк друкував сатиричні політичні „співомовки на теми радянської системи”. В 2003 році вийшла його збірка політичної сатири під назвою „Нескорений сміх” (Вінниця, видавництво „О. Власюк”).

У передмові до цього видання пишеться: „Як відомо, на основі народного анекдоту, жарту, прислів’я видатний наш сміхотворець ХIХ століття Степан Руданський започаткував новий жанр в українській літературі – співомовку. В цих коротких гумористичних і сатиричних віршованих творах відбито риси тодішнього суспільного життя, виведено образи типових його представників.

Близько сімдесяти років ХХ століття Україна була під радянською владою, нав’язаною народові комуністами. Упорядник збірника сучасного українського фольклору „Народне слово” (1964 р., перевидання 1992 р.) Юрій Семенко писав, що в радянських умовах жарт (анекдот) став наймогутнішою нелегальною зброєю українського народу в боротьбі з комуністичною ідеологією, комуністичною системою, запроваджуваною в життя жорстоким насильством. І зауважив: „Сучасні народні жарти – прекрасний матеріал для поета. Вони чекають на свого С. Руданського”

Автор збірки „Нескорений сміх” і виступає в ролі такого поета, пропонуючи сучасному читачеві свої „співомовки на теми радянської системи”…

Критика високо оцінила творчість А. Гарматюка. А багатство його творчої спадщини тільки утверджує нас на думці, що у його цілісному вигляді цей набуток гідний уваги і пошанівку всього українського суспільства, він має бути збережений і донесений до громадян. Це усвідомила і дружина письменника Н. М. Гарматюк, яка до 75-річчя з дня народження (14.01.2011 р.) підготувала повне зібрання його творів у 10 томах, у яке ввійшли віршовані та прозові гумористично-сатиричні твори, які є основою його творчого набутку, а до цього, як у кожного солідного і багатостороннього автора долучаються праці з літературознавства і мовознавства, публіцистичні твори, чимала епістолярія, аналітично-бібліографічні матеріали.

Про багатство підготовленого видання промовляє те, що у перші п’ять томів увійшли 3581 віршований гумористично-сатиричний твір з майже 25-х гумористично-сатиричних жанрів. Зокрема, у першому томі зібрано 469 байок, твори розподілені по циклах, а також достатньо прокоментовані упорядником і її консультантами. У другому томі вміщено 425 віршованих творів, включно з сатиричними поемами, притчами, фейлетонами, сатиресками, гуморесками, співомовками. У третьому томі представляється найбільше з того „нечуваного розмаїття жанрів”, про яке говорила критика. Тут 860 віршованих творів з понад 12 жанрових форм. У такому ключі побудовано і укомплектовано всі 10 томів, які ми вважаємо важливими і достойними того, щоб їх донести до читача.

Ми не ставимо перед собою завдання щодо детального аналізу підготовленого видання А. Гарматюка, адже йдеться про раніше публіковані і рецензовані твори, що уважно рецензувалися у видавництвах, скрупульозно, а особливо у радянські часи суворо добиралися. Після видань, як вже було сказано вище, книги письменника отримали схвальні відгуки висококваліфікованих критиків, науковців, письменників і друзів по перу. Ми бачимо своє завдання в тому, щоб дати цілісний погляд на це видання і поновно підтвердити його важливість для українського суспільства, для літератури і культури нашого народу, нашої держави у цілому.

Дійсно, підготовлене упорядником 10-томове видання творів А. Гарматюка є з певної точки зору неповторним явищем, що потребує його прийняття та підтримки у виданні. Хочу сказати і про наступне. Багатотомове видання творів письменника кропітка та у повному обсягу дорога справа, яка виправдовується тим, що вливається до національного скарбу. Але упорядник значно полегшила видання тим, що взяла на себе величезний корпус робіт, зрештою вже виконаних, що стосується укладання творів, а й надалі, очевидно, забезпечить редагування і коректуру творів письменника, що значно здешевить видання. Все ж необхідним буде його технічне забезпечення, витрати на папір тощо. Так чи інакше, ми зобов’язані вділити увагу цій чималій літературній спадщині А. Гарматюка і видати її.

Григор МОВЧАНЮК,
кандидат філологічних наук,
член Національної спілки письменників України.

„Освіта Вінниччини”. – 2010. – 9 липня.

 

 

НА УКРАЇНСЬКІМ ТВОРЧІМ ПОЛІ

( Пам’яті Анатолія Гарматюка)

Під небом січня урочистим
Народжуються люди хисту.
Вони дерзаннями нас будять,
Бо це – натхненні, добрі люди.
І Анатолій з того плем’я,
Що міцністю, неначе кремінь.
І, як відважні Козероги,
Не зрадив чесної дороги.
Знайшов себе у шестидесяті,
Які ми будем пам’ятати.
І висловив думки відверті,
Назвавши книжку „Проти шерсті”.
То перша книжка. Потім, згодом
Бібліотечку дав народу.
Хоч бачився із ним не часто,
Та кожна зустріч – як причастя.
Його міцне рукостискання,
Та ще замислене мовчання,
Як згадка, де нема прощання.
І повторю я без вагання:
Не буде в мене з ним прощання.
Нестримний творчості політ
Зна Україна та і світ.
Він не схилявся до корита.
Зміг гордо, хоч і важко, жити.
Тримав перо своє надійно,
Ледь стримував тривоги рвійні.
На українськім творчім полі
Був, є і буде Анатолій.

Володимир МОРДАНЬ
2007 р., Київ.